Четвер
14.12.2017
01:48
Логін

Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 86
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Вік сайту
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Жителів сайту: 0

Сьогодні заходили:

Сайт села Хмелиська

Особистості

Миха́йло Микола́йович Бара́н 
    Миха́йло Микола́йович Бара́н (3 березня 1928, Хмелиська, Скалатського повіту (нині Підволочинського району) Тернопільської області — 15 січня 2004, Львів) — український бандурист, художник, скульптор, заслужений діяч мистецтв України. Лауреат 1-го республіканського конкурсу кобзарів. Баран Михайло Миколайович народився 3 березня 1928 року в селі Хмелиська, Скалатського повіту на Тернопільщині (нині Підволочиський район Тернопільської області) у свідомій українській родині, яка брала активну участь у визвольній боротьбі за Незалежність України. Батько Михайла – Микола Баран (1897-1969 року народження, родом з Львівської області, с.Речичани) в молоді роки був в утворенні в Наддніпрянській Україні в лавах Січового Стрілецтва Української Галицької Армії. За перебування у військовому формуванні – підданий переслідуванням. І тому змушений виїхати на роботу в Тернопільську область. Будучи непересічним майстром-техніком від працював на фабриці крохмалю керівником-розпорядником. Пізніше за власною конструкцією створює потужні механізми для обмолочування зерна. Надзвичайно великі прибутки не були до вподоби тамтешньому уряду. Від польських, німецьких та радянських окупантів сім’я в якій ріс маленький Михайло зазнавала постійних обшуків, штрафів та арештів.
    Старший брат Михайла – Григорій (1917) очолював "Просвіту” у рідному селі Хмелиська. За участь в ОУН польські окупанти заарештували його в тюремне ув’язнення. Постійні переслідування сім’ї Баран значною мірою впливали на розвиток та погляди молодого митця. Він хоча був зовсім юним за віком все ж перебував в часі тодішніх подій. У батьківській господі перебували дійсні члени товариства "Просвіта”. У домашній світлиці проводилися читання патріотично налаштованих дописів. Разом з тим виконувались пісні українських музичних діячів, зокрема, Богдана Лепкого, Михайла Гайворонського та пісні з епосу українського народу ( "Летить галка через балку”, "Задзвонили вночі ключі”, "Вилітали орли з-за крутої гори”, "Гей, колись була розкіш-воля” та багато інших). Тут обговорювали найновіші твори українських поетів та письменників, наприклад: Юри Шкрумеляка, Петра Патичка, Юлії Городиської, Івана Тиктора, Юри Костишина, Людмили Шарак, а також щомісячне видання часопису для українських дітей "Дзвіночок”. Подальша доля найстаршого брата Михайла Григорія закінчилася трагічно. В часі військових подій Другої Світової війни в 1941 році енкаведисти його закатували. 
    Брат – Степан (1919-1971) до призову в лави Радянської армії жив і працював разом з батьком на фабриці. Усі патріотичні діяння він проводив разом з сім’єю. У 1941 році як радянський воїн він був засуджений до 10 років позбавлення волі і відправлений на заслання в місто Комсомольськ на Амурі. Після закінчення терміну ув’язнення згодом знов потрапив до рук катів. Цього разу Степана засудили до розстрілу. В очікуванні вироку він не мав права переписки і спілкування. Через невеликий проміжок часу вирок замінили на 25 років концтабору, де його мордували 17 років. В 1971 році від серцевого нападу він помер. Третій брат – Василь (1921-1944). Мабуть він був у найближчих стосунках з наймолодшим Михайлом. Він з надзвичайною любов’ю та приязню ставився до свого брата. Приносив йому нову літературу, а також знаючи його вподобання до малювання дарував кольоровий папір та олівці. На цей час це була велика втіха для майбутнього художника. Але знову непередбачені та неочікувані події. Василя ж заарештували гітлерівці. Тюремною камерою були замкові стіни м.Золочева. Через кілька років завдяки проханням Митрополита Андрея Шептицького, який дбайливо ставився до всього людського та прогресивного його було відпущено. В цей час була війна. Ніхто не міг сподіватися на доброзичливість та впевнено виконувати свої обов’язки. 4 вересня 1944 року його було заарештовано радянськими НКВДистами. 26 листопада 1944 року його розстріляно без жодних звинувачень у м. Чорткові. Переховуючись від переслідувань зі сторони як німецьких так радянських окупацій сім’я Баран роз’їхалася. Частково перебували на Тернопільщині, а частково на Львівщині. У 1949 році після перебування в підпіллі заарештований та засуджений батько Михайла на 10 років каторги. Сім років він відбув в ув’язненні, повернувшись додому працює керівником млина в селі Солуки на Львівщині. Знову арешт та тюрма. 
     В такому тиску великих сімейних поневірянь зростала непокірна душа молодого поета, художника та бандуриста Михайла Барана. В часі тих нестерпно болючих подій сім’я змушена була змінювати фамілію. Батькові Михайла дописали – Барановський, щоб відвернути увагу від переслідування за родиною. Молодий митець Михайло Баран втікаючи від КДБ записується солдатом в Радянську Армію. Там він віддає п’ять років служби. Маючи непересічний талант він працює як фельдшер та художник. Після повернення з армії сім’я з’єднується і починає нову життєву сторінку. З раннього дитинства у малого Михайла розвивався талант бачити все прекрасне навколо себе, мальовниче, яке на відміну від інших, він вмів відобразити. Спочатку малярство. У родині також добре малював і його старший брат Григорій. Саме він купив Михайлові перші фарби, навчив ними користуватись. Паралельно він досконало вивчає історію мистецтв, самотужки опановує методи живопису та графіки. А вже з 1945 року юний митець бере (проживаючи в той час на Львівщині) уроки живопису у Р.Хробака та Р.Чистоганова. Поряд із захопленням малярством Михайло Баран навчається гри на скрипці, гітарі, а з 1958 року на бандурі. Гри на бандурі та теорії музики він вчився у композитора Володимира Листопада. Постійні спілкування з музикантами-бандуристами додають наснаги до праці. В часі він музикує з Володимиром Проником, Володимиром Дичаком, братами Богданом та Романом Жеплинськими з кобзарем Євгеном Адамцевим та іншими. Щоб поповнити багаж знань з історії мистецтв, після служби в радянській армії (1949-1953рр.) він п’ять разів успішно складав екзамени до Львівського державного університету ім. І.Франка (тепер Львівський Національний університет ім. І.Франка) та інституту Мистецтв (Львівська національна академія мистецтв), але його – у той період репресованого юнака до студентства цих закладів не приймали. Минув час. Аж після політичної "відлиги” він вступає до Львівського культурно-освітнього училища. Після закінчення з кваліфікацією – керівник оркестру народних інструментів успішно працює та після вступу на заочне відділення паралельно навчається в Дрогобичі. В 1979 році закінчує Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Франка, отримавши диплом вчителя музики та співів. Михайло Баран з 1962 року активний пропагандист хорового та кобзарського мистецтва на Львівщині, а з 1974-1990рр. заступник голови Львівського відділення Музичного товариства України. Починаючи з 1962 року при трудових колективах Львівщини Михайло Баран створює ансамблі, капели бандуристів та керує ними, навчаючи гри на бандурі та співу: у 1962-1975 рр. капелу "Діброва” з 40 учасників з міста Львова; у 1964 – 1969 рр. ансамбль "Троянда” з 18 учасників трикотажної фірми "Промінь”; в 1969-1973 рр. ансамбль "Зірниця” з 18 учасників заводу "Кінескоп”; у 1970-1987 рр. капелу "Вишиванка” з 35 учасників працівників Львівського аеропорту; у 1973-1976 рр. ансамбль "Калина” з 20 учасників викладачів Львівського кооперативного технікуму; в 1970-1971 рр. ансамбль "Тополенька” з 45 учасників учнів середніх шкіл міста Львова; в 1975-1976 рр. хор села Пнікут "Нива”; в 1977-1988 рр. хор "Жайвір” Науково-дослідного інституту села Оброшино; в 1986-1989 рр. ансамбль "Срібні струни” з числа робітників та службовців зі Львова. Михайло Баран був взірцевим сім’янином з 1954 року. З дружиною Софією він виховував двох синів – Ореста (1955) і Тараса (1959). Його діти постійно перебували в творчій домашній лабораторії, яку створював митець та великий поціновувач усього українського. І тому не дивно, що вже з 1964 року вперше зазвучало сімейне тріо у складі батька Михайла та синів Ореста і Тараса. Сьогодні ми констатуємо багатогранну творчу особистість Михайла Барана, яка обрала своїм життєвим кредо українське мистецтво. Він як художник комплексно розробив те велике, що ми сьогодні називаємо народною творчістю, а його поетична душа увібрала та дарувала людству артистизм наповнений українським пієтетом. Спадщина Михайла Барана є багатогранною. 
     Мабуть, найбільше митець закарбувався в пам’яті людей як бандурист-кобзар та музикант. Його музична спадщина є дуже багатою та різноманітною. Процес становлення музиканта відбувався на ґрунті художньої творчості усної традиції, глибоко ним пізнаною зі середини. Самовираження особистості через різноманітність діяльності проходило в традиціях національної ментальності. Концепція Михайла Барана, а саме музиканта, склалася ще у ранньому віці з любові до народної пісні та музики, українського мистецтва, яке у своїй сутності є багатогранним та синкретичним. Ця тенденція – прагнення до саморозвитку та самовираження, супроводжувала його протягом усього життя. Музична діяльність Михайла Барана, як організатора та популяризатора кобзарського мистецтва розпочалася з 1962 року зі створенням ансамблів та капел бандуристів. Отже, в 1962 році створюється мішаний ансамбль бандуристів "Діброва”. Цей колектив, який згодом налічував 50 учасників, став капелою та проіснував понад 15 років. У спогадах керівник капели згадує: "Наша капела "Діброва” розгортала свою діяльність, ставала улюбленою, знаною та популярною. Ми намагались йти до людей та нести їм пісню. В нас не було рядових концертів. Ми шанували своїх глядачів і до кожного свого концерту ставилися з великою відповідальністю”.
    Музично-виконавська діяльність Михайла Барана не замикалася лише на концертній практиці. Він був одним з найактивніших діячів музичного життя не тільки Львівщини, але й цілої України. Працюючи на посаді (1974-1990) заступника голови Львівського відділення Музичного товариства України за його безпосередньою участю та ініціативою на Львівщині відкрито понад 10 громадських музеїв, а саме: В.Матюсі в селі Карове Сокальського р-ну, О. та Н. Нижанківським в місті Стрию та селі Завадове Стрийського р-ну. А також у Радехівському районі Олександрові Мишузі в селі Витків, Маркіяну Шашкевичу в с.Нестаничі та О.Турянському в селі Оглядове. За власні кошти реставрував надмогильний пам’ятник (гробівець) великому українському співакові, який за власні кошти збудував приміщення для музичного інституту в м. Львові – Олександрові Мишузі в селі Витків. Мабуть, найбільш знаковою подією у діяльності Михайла Барана було відновлення могили автора музики Національного гімну України Михайла Вербицького. 
    В зрадливий Радянський час, «освідомлювачі», які доносили в КДБ, були серед різного роду діяльності, він зумів домовитись з патріотично налаштованими водіями автобусів, які в той час їздили маршрутом Львів-Перемишль, перевести частинами металеву загорожу і встановити її на могилі священика-композитора в селі Млини у Польщі. Разом з тим, поруч у селі Улюч, він фіксує на порталі будинку меморіальну дошку з портретом автора музики – Михайлом Вербицьким та творцем слів Гімну написаних Павлом Чубинським. Символічно було й те, що Михайло Баран замовив виготовлення меморіальної дошки майстрові з міста Бориспіль Київська область – Миколі Петлицькому. Саме з батьківщини де народився та упокоїться прах поета художник привіз землю, яка посмертно умовно об’єднала два великих Сини українського народу. Тим самим фіксуючи нероздільність Української Нації. 
     Літературна спадщина Михайла Барана є надзвичайно великою. Це поезії, пісні, прозові твори, есе. Поезії та пісні складав митець протягом усього життя. Десятки їх розміщені та надруковані у дописах, газетах та журналах таких як: "Літературний Львів”, "Високий Замок”, "Експрес”,”За вільну Україну”, регіональний річник "Львівщина”та "Тернопільщина” та багато інших. Михайло Баран є автором випуску книжки "Щедрінь”, в якій зафіксовано його хист – поета, піснетворця та композитора. Яскравим прикладом цього є твори: "Пісня про Львів”, "Гей у чистім полі”, "Б’ють гармати ”, "Ми, Сокальці – Надбужанці”, "Янтар - річка”, "Сяне, сяне”. Також, поруч з пісенним та поетичним доробком, надруковані графічні портрети не тільки відомих кобзарів та славетних діячів нашого минулого, а також кобзарів-сучасників. Це гармонійне поєднання пісенно-поетичного обдарування митця доповнюється власноруч створеними ,мало використовуваній іншими художниками, – крапковій техніці малювання портретів, а саме: Богданові Хмельницькому (гетьманові України), Лесі Українці (поетесі), Модестові Менцинському (оперному співакові), Олексію Чуприні (бандуристові, який понад три десятиліття співав на Чернечій горі), Миколі Мариновичу (генералові Західноукраїнської Армії, першому українському комендантові міста Львова 1918 року), Маркіянові Шашкевичу (поетові, священикові, основоположникові української літератури в Галичині), Зенонові Злочовському (священикові та композиторові), Миколі Сармі-Соколовському (художникові, священикові, майстрові з виготовлення бандур та бандуристові), Зеновію Штокалку (лікареві-стоматологу, неперевершеному бандуристові-співаку до сьогодні), Ярославові Барничу (композиторові, диригенту, сценаристові, воїнові УСС). Твердженням прозаїчного таланту слугують написані автором про них невеликі есе інформаційно-бібліографічного змісту, які у поєднанні з портретним стилем викладу художника створюють образ комплексного вивчення особистості. Великого значення надавав Михайло Баран історичній тематиці, вбачаючи у ній основні підвалини кобзарських дум. Окрім багатьох художньо-тематичних полотен до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького митець присвятив картину-думу, виконану в стилі графіки, а саме пером і тушшю. Тут, вдало скомпоновано образ гетьмана у поєднанні з пам’ятниками, які встановлені на його честь у містах України: Чернігові, Чигирині, Берестечку, Виноградові (Закарпатська область), Каневі, Мостиськах (Львівська область) та Києві, за яким видніється собор Софії Київської. Ця картина є рідкісним шедевром думки і пензля в українському образотворчому мистецтві. Таких сюжетних картин Михайло Баран створив з багатьма українськими митцями та героями, наприклад: Данилом Галицьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Никоном Прудким та іншими. Окремої уваги, а можливо і цілого дослідження, заслуговують роботи виконані Михайлом Бараном в сфері сакрального живопису. Знову і знову ми можемо дивуватися тим переконанням і мужності митця, який в 1960 році, час коли найбільше засуджували за релігійні та національні погляди, приступив до відновлення духовної скарбниці української нації. Зрозуміло, що при третьому перевезенні та на новому місці встановленні храму, який за свідченнями очевидців не мав жодного цвяха, зображень настінних ікон фактично не збереглося. Дерев’яна церква, в якій фактично потрібно по-новому створювати внутрішні стіни, художник спершу працював разом з місцевим селянином, як столяр. Підготовчі роботи займали чимало часу, адже аж після теслярських робіт можна було приділити увагу макетуванню та художньому розпису інтер’єру. Найважливіша думка, яка осінила іконописця – вималювати церкву в українській манері. Мабуть, і сьогодні, зразок духовного храму створений у цьому стилі залишається в Україні чи не єдиним. Саме Апостоли – Св. Володимир та Св. Ольга, ангели – зображені художником з елементами української вишивки, а внутрішні стіни розмальовані українськими візерунками. Цікавим є й те, що на хорах на одній з ікон зображені ангели навколо Матері Божої, які співають хвалебні рецитації у супроводі бандури. Майже кожна з ікон, у тому числі і Євангелісти, виконаних майстром, мають обрамлення з національним візерунком.
     Помер 15 січня 2004 року у м. Львів.
Підготовлено за матеріалами Вікіпедії.